Визначаючи значення ідейних і концептуальних засад київської історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний зміст української культури й національної свідомості висував потребу наукового синтезування історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України 39. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений: “Незвичайний розум, величезна ерудиція, рідкісний критичний талант, надзвичайно широкий загальний розвиток поєднувалися в ньому з незвичайною добротою, делікатністю почуттів, скромністю, привітливістю, вражаючою працездатністю. В той же час любов до рідного краю і народу, послідовне світосприйняття, надзвичайна толерантність, стійкість у переконаннях і чесність у всіх діях доповнюють ті душевні якості, якими (В.Антонович -- авт.) відрізнявся” 40.
Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії, “справжнім її Нестором, як його справді називають”. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, що не раз ставилось йому в докір, наприклад М.Драгомановим і М.Грушевським, за те, що всю свою увагу, весь свій надзвичайний критичний талант звернув він на аналіз окремих історичних явищ українського минулого, окреслених певним часом і місцем. І в цьому аналітичному обробленні окремих партій української історії, проведеному з усією строгістю наукового досліду головна вага праць Антоновича 41.
Коли М.Максимович та Й.Бодянський працювали під впливом Шелінгової ідеалістичної філософії та її інтерпретації в правовому крилі російського слов'янофільства, коли Костомаров брав за вихідну для свого громадянського та науково-історичного світогляду ідеї західнослов'янського відродження, вкладаючи їх у форми української демократичної романтики, -- В.Антонович черпав свою філософію та свій світогляд від французьких позитивістів. Великі для свого часу досягнення французької історіографії (Ог.Т'єрі, Гізо) стають йому за зразок історичного досліду та історичної інтерпретації 42. М.С.Грушевський згадував принагідно свого вчителя, як “найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилось стрінути” 43.
До В.Антоновича історія українських земель була покрита, в багатьох випадках, товстим шаром легенд і побічними для науки сумішками, що з одного і того ж питання, навіть джерела, часто давали діаметрально протилежні свідчення, відповідно різнилися національними таборами. В.Антонович і тут ішов тим же строго науковим шляхом, очищаючи істину від шкідливих їй нашарувань і не допускаючи навіть тіні якого-небудь національного шовінізму 44. Його, як дослідника минувшини, не дуже цікавила зовнішня історія самої держави, воєн, більш чи менш блискучих перемог, дипломатичних стосунків. Він звертає основну увагу на внутрішню історію, на суспільні форми, їх виникнення та розвиток, на життя міст, селянства, шляхти, на походження та розвиток козацтва, на умови, що викликали гайдамацькі рухи, на становище та життя православної церкви, на хід колонізації. «І в цій українській історії він, -- зазначає М.Кордуба, -- здебільшого був піонером, він перший орав досі нетиканий переліг” 45.
Саме інтерес до такої проблематики в дослідженні історичного минулого українського народу дає змогу переконатися, що В.Антонович це тип революціонера, скоріше культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він, на думку Б.Крупницького, наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст 46. Хоча М.Костомаров в 60-х роках уже мав славу “найбільшого історика України”, але Антонович, вважав С.Томашівський, звернув “на себе увагу новим полем і новою методою досліду, новими поглядами й результатами” 47.
Вказуючи на відмінності методології дослідів В.Антоновича від М.Костомарова, В.Домацький зазначав, що Костомаров має свої особливі прикмети, які роблять його популярним, приступним: у нього переважає метод дескрептивності, він надає своїм писанням якнайбільше драматизму, ефективності, піклується взагалі про зовнішню форму, не заглиблюючись у предмет, тим часом як для Антоновича ці прикмети зовсім маловартісні: у нього натомість бачили ми більше критики, аналізу, об'єктивізму, більш освітлення подій і явищ доби, яку малює. В його розвідках, чи то історичних, чи археологічних вражає читача гармонія між ідеєю і фактом 48.
В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського 49.
Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге -- кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) 50.
Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою” 51. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович “не возвеличував нашого народу, не робив з нього “месії народів” 52. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження 53.
Вражає своєю різноманітністю сфера наукових інтересів В.Антоновича, яка охоплює власне історію, археографію, археологію та етнографію. При цьому вчений не йшов уторованими стежками, а вніс у кожну з перелічених галузей нові, свіжі ідеї. Учений, на думку М.Довнара-Запольського, заслуговує почесне місце у всіх названих галузях знання, які відрізняються щодо матеріалу, так і до методу його опрацювання, безперечно, заслуговує уваги з боку наступних поколінь 54. Користуючись місцевим архівним матеріалом, який стосувався минулих подій, В.Антонович міг повідомляти такі деталі про історичних діячів, яких неможливо було знайти у великих державних архівах Петербурга, Москви, Варшави. Він відтворював у живому, художньому викладі своїх монографій буденне домашнє життя місцевих станів зі всіма їх стражданнями і боротьбою за збереження своєї народності і предківської віри 55.
Можливо захоплення В.Антоновича життям місцевих станів дало привід Д.Багалію називати свого вчителя провінційним, обласним істориком у кращому значенні цього слава. На думку Д.Багалія, В.Антонович виступив представником документального напряму в розробці історії південно-західної Росії 56. А дослідник О.Гермайзе конкретизував: ”З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму” 57. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів (наприклад, учений подавав статистичні таблиці про становище українського селянства); відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як “мертвих фактів минувшини”, а як прояв суспільного організму нації 58.
Неоціненним є внесок В.Антоновича в розвиток археології. Не потрібно забувати, що археологія довго, а в деякій мірі і тепер залишається, як прийнято висловлюватися, наукою “аристократичною”, як для проведення розкопок, так і для складання колекцій і вимагає значних коштів; а відомо, що багатство не завжди, на жаль, поєднується з істинно науковою підготовкою, яка вимагає наявності суворого наукового прийому і знайомства з цілим рядом допоміжних наук, без яких успішне заняття археологією неможливе. Займаючись археологією, В.Антонович також проявляв велику обережність у судженнях. Мабуть, недаремно російський дослідник, граф, голова Московського археологічного товариства О.С.Уваров скаржився, що “этот хитрый хохол что-то знает, но не хочет говорить”. В.Антонович мав свого роду науковий “нюх”, який, будучи набутком особливого природного дарування, посилюється великим практичним досвідом; такий дар іншим людям не передається 59.
На думку Д.Дорошенка, В.Антоновича можна вважати одним з творців української археології як науки 60. Перед В.Антоновичем української археології, як науки, зовсім не було, зауважує М.Кордуба. Були лише аматори-археологи, котрі через невміння проводити розкопки понищили чимало пам'яток та поширювали зовсім неправдиві поняття, які в науку вносили чимало баламуцтва. Тому Антонович мусив тут промощувати зовсім нові шляхи, будучи одночасно ремісником-антикварієм і будівничим-синтетиком 61.
Крім цього, сучасний дослідник М.Брайчевський зауважує, що в Україні і, зокрема, в Києві впродовж ХІХ століття працювали археологи досить різні за ступенем фахової підготовки та хистом: починаючи від скарбників та аматорів, як К.Лохвицький, А.Ставровський, або лихої слави поручник Аненков (засуджений за жорстоке ставлення до кріпаків) і кінчаючи В.Хвойко, якого цілком можна вважати засновником наукової української археології 62.
В.Антонович підготував цілий ряд українських істориків, які працювали під його керівництвом. Він ніколи, як зазначає М.Кордуба, не нав'язував нікому свої погляди, але вміло звертав увагу на ту частину нашої історії, що потребувала більш грунтовного опрацювання. Тому-то й студенти В.Антоновича своїми історичними працями (проф. Грушевський, Голубовський, Линниченко, Багалій та ін.) заповнювали передусім ті прогалини в нашій історії, яких Антонович не “встиг заткати”, а які треба було “заткати” 63.
Стиль праць В.Антоновича характеризується лаконізмом, чіткістю і послідовністю, навіть певною сухістю без особливих претензій на художність викладу. А інтерпретація поодиноких джерельних відомостей та комбінування фактів прихована від погляду читача, і він, як правило, виступає лише з репродукцією явища чи події. Звідси його постійне прагнення звести зміст до найпростішої форми. Аналітична частина досліджень В.Антоновича переважно закрита, натомість синтетичний бік висувається на перший план, кладеться в його основу. Не водячи читача по всіх лабіринтах дослідницької думки, а розкриваючи перед ним уже готовий результат, він видає його за щось цілком об'єктивне, хоч висновки ці не раз і не два збудовано на чисто суб'єктивних поглядах 64. Подібний підхід, наприклад, знайшов своє цілковите втілення в преамбулі до однієї з найпопулярніших праць історика -- “Бесіди про часи козацькі на Україні”. В.Антонович не належав до того типу істориків, які, як підкреслював М.Грушевський, ставили питання і давали на них повну відповідь на основі наявних джерел. На багато з них за обставин безпощадної цензури В.Антонович і не мав змоги відповісти згідно з наявним фондом знання і своєю совістю науковця. Деякі тези В.Антоновича були проявом “контроверсійні гіпотези” 65.
Страницы: 1, 2, 3, 4
