Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента - даних про зростання населення - мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч чоловік. 1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5млн чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Голод у 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована обійшлася країні й народові.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочуван-ня негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної ката-строфи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в 1932 р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933 року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона діста-ла благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 р., після виконання хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р. Державну комерційну торгівлю розпоча-то без прийняття спеціального закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов'язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов'язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований по-даток, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади заборо-нялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них зобов'язання здава-ти зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми, визначені в законі про обов'язкові поставки.

Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов'язкові поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни, як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929-- 1932 рр.

Чи можна вважати, що декларовані в 1932--1933 рр. фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні під-приємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р. паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише пра-цею в- громадському господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі між працівником і державою. Така систе-ма відносин властива кріпосництву.

Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспективи роз-витку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Ста-новище в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним. Про це свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак, ключового факту -- оцінки втрат урожаю 1932 р. У статистичних збірниках наводиться не ам-барна, а біологічна урожайність -- величина фіктивна. Виходячи із загальної картини дедалі глибшої деградації виробництва, можна гадати, що ці втрати істотно зросли порівняно з більш-менш відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений був підтвердити й Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні 1933 р.

Скільки нас загинуло?

Кількість полеглих від терору голодом -- це розрахункова величина. Вона встановлюється як перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій голодом. У 1990 році з'явився розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося нічого особливого.

Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр.

Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з'явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра -- 4 млн. чоловік.

Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3--4 млн. чоловік.

Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе.

Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з'явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік.

Сталінські оцінки чисельності радянського населення

Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVII з'їзді ВКП(б), він з притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7 млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2,5 млн. чоловік.

Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком, а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення застигла на даті 1 січня 1933 року.

Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися показники природного приросту. Це явище було короткочасним і пояснювалося різким зниженням смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі вже загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше, ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми одержуємо прирощування на цілу Фінляндію».

За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня 1937 року становить 162 млн. чоловік.

Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три роки -- три Фінляндії.

І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР. Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році.

Сталін враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить «розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955 року…

Порахуємо разом

Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика.

Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року -- 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.):

Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився.

Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925--1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.

Ми звикли датувати голод двома роками -- 1932--1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані -- падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору?

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932--1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору.

Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру -- 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.

Висновок

Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це в історичних матеріалах, на жаль, не часто можна знайти. Однак посередніх свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них -- проблема дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931--1933 рр.

Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали -- в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П. Постишева зайнялося політбюро ЦК КП(б)У. Держава ви-ділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв'язання цієї проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умо-вах, коли поширився канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожува-ла смертельна небезпека.

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х рр. у кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути "різними, але безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику друкується документ з Центрального державного архіву народного гос-подарства СРСР -- підсумкові дані про переселення на Україну селян з Росії та Білорусії у 1933 р.

Одне з безпосередніх свідчень голоду -- смертні книги й статистичні картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах. Документи Централь-ного управління народногосподарського обліку при Держплані СРСР, з яких на-прикінці 1989 р. вперше знято гриф над секретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932-- 1933 рр. Те, що при заготівлях 1929--1931 рр. вважалося перегином,-- знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» -- конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м'яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилен-ня хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для заготі-вельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штра-фування м'ясом колгоспів, «що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспіль-неної худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової поста-нови -- страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запрова-дження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збір-нику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямо-вана на повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили -- надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився - 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас в ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі спроби встановити кілька жертв голодомору за спогадами літніх людей, стають безуспішними, пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Страницы: 1, 2, 3