Голодомор на Ізюмщині

2

Зміст

• Вступ. 3
• Розділ І. Огляд літератури. 5
• Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині. 13
• Розділ ІV. Голос історії: свідчення очевидців голодомору. 19
• Розділ V. Жнива скорботи. 24
• Висновки. 26
• Бібліографія. 27

Вступ

Ні труни, ні хрестів,
І ні тризни!

Прямо в яму.

Навіки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Антоніна Листопад

За давньою українською традицією свічкою на підвіконні поминали загиблих від насильницької смерті. Традиція сягає у далекі сторіччя, а біль за мільйонами, скошеними насильницькою смертю, живий для кожного, хто має душу і совість.

Запаліть сьогодні свічу. Мерехтіння її полум`я у вікні - це не видовище, не театр. Це знак нашої пам`яті і каяття за довгі роки байдужості до не чужого нашого болю. Серед закатованих голодом були діди і прадіди нинішніх та ненароджених поколінь.

В історії українського народу негативних сторінок аж занадто, але серед них високою скелею вивищується штучний голодомор 1932 - 1933 років.

Українська трагедія для іноземної громадськості, пересічного європейця залишається незрозумілою: як могло статися, що в центрі Європи, у середині цивілізованого ХХ ст.. на найбагатших у світі чорноземах працьовитий хліборобський народ міг мільйонами вимирати від голодної смерті.

75 років сплило з початку трагедії. Відгомін минувшини й досі лунає в серцях її свідків. Приховування, замовчування фактів штучного голоду в Україні - це теж злочин. Архівні дані та свідчення очевидців - вагомий факт, що підтверджує акт геноциду над нашим народом. Нехай жорстокі, та все ж корисні уроки має зробити молодь, аби не повторювати помилки в майбутньому.

75 років тому Україна пережила Катастрофу, яка могла зупинити життя всього нашого народу. Ми повинні пам`ятати наших невинно загиблих дідів, батьків, братів і сестер. Це дуже потрібно для кожного з нас, для нинішнього і прийдешнього поколінь. І тому мета мого дослідження - зробити свій внесок в збереження пам`яті про жахливі події голодомору 1932 - 1933 років.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. 26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України „Про встановлення Дня пам`яті жертв голодомору”. У 2000 році цей день отримав назву День пам`яті жертв голодомору та політичних репресій і відзначається кожну четверту суботу листопада. 4 листопада 2005 року з метою забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства Президент України В.А.Ющен-ко затвердив Указ № 1544 „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні”, в якому голодомори названі геноцидом Українського народу. [17, c.7]

Голод не був наслідком засухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України В.Ющенка Верховна Рада прийняла Закон „Про Голодомор 1932 - 1933 років в Україні”, яким голодомор визнано геноцидом Українського народу.

На сьогодні Голодомор в Україні визнали: Аргентина, Австралія, Канада, Еквадор, Іспанія, Естонія, Грузія, Італія, Литва, Перу, Польща, Парагвай, Сполучені Штати Америки, Ватикан.

Нинішнє покоління задається питанням: „Чи була альтернатива подіям в Україні початку 30-х років і чи були жертви українського народу неминучими?”.

Розділ І. Огляд літератури

На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли журналіст Гарес Ричард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування голоду в Україні у 1932 -1933 роках. Цей репортаж був надрукований в багатьох газетах.

Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький у доповіді, присвяченій 70-ти річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним (5 - 6 рядків), та причиною голоду було оголошено „посуху”, але принципово новим було визнання самого факту - раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про „нестачу продуктів”.

18 лютого 1988 року „Літературна Україна” опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О.Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово „голодомор” було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на ХІХ конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувана для присутніх завершив цю тему так: „А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з`ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйонів українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”.

Перші ґрунтовні дослідження фактів про голодомор здійснив в кінці 40-х - на початку 50-х років ХХ ст.. Дмитро Соловей - у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами але не були широко відомі.

Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Відомим дослідником голодомору в Україні є Р.Конквест і його книга „Жнива скорботи”.

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.

У 2002 році Інститут історії України НАН України підготував і випустив у світ фундаментальну колективну монографію „Політичний терор і тероризм в Україні” (під редакцією В.Литвина). [16, c.3]

Розділ ІІ. Причини і „механізм” голодомору

Голодомор 1932 - 1933 років - це закономірний результат карально-репресивної політики, що проводила більшовицька тоталітарна система щодо українського народу. Плануючи його, сталінське керівництво ставило перед собою три основні мети. Перша мала суто економічний характер - проведення форсованими темпами індустріалізації в СРСР за рахунок вилучення з села всіх продовольчих резервів. Друга, політична, полягала в руйнуванні індивідуальних селянських господарств під виглядом „розкуркулення”, розпалювання ворожнечі між селянами та в насильному запровадженні колгоспів. Третя мета, ідеологічна, - „зламати хребта” українському селянству, яке було, на думку більшовицьких лідерів, основою, економічною та політичною базою українського національно-визвольного руху. Голод 1932 - 1933 років в Україні збігається з початком масового терору і репресій проти української інтелігенції, більша частина якої була знищена.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років Радянський Союз високими темпами перетворював у життя грандіозні плани індустріалізації своєї економіки. Протягом чотирьох років (перед 1932 роком) чисельність міського населення країни виросла на 12,4 млн. чоловік, що вимагало збільшення виробництва продуктів харчування, не кажучи вже про зростання потреб промисловості у сільськогосподарській сировині та експортних потреб у хлібі, яким оплачувалися закупівлі промислового обладнання. Для того, щоб збільшити виробництво зерна, необхідно було матеріально зацікавити селян. Але такий шлях не відповідав генеральній лінії політики більшовиків на селі. На практиці майже весь товарний хліб, вироблений як колгоспами, так і одноосібниками, вилучався в рахунок хлібозаготівель. Коли підрахували, що Україна за підсумками хлібозаготівельної компанії 1931 року здала на 20 млн. пудів хліба менше, ніж було заплановано, Сталін і Молотов у січні 1932 року направили С. В. Косіору, членам Політбюро ЦК КП(б)У та членам Політбюро ЦК ВКП(б) телеграму, в якій рішуче вимагали безумовного виконання хлібозаготівель. У телеграмі прозвучав недвозначний натяк: „Кто виноват: высший уровень коллективизации или низший уровень руководства делом заготовок?”

В умовах тоталітарних методів керівництва країною плани хлібозаготівель встановлювалися, виходячи не з реальних можливостей ослабленого розкуркуленням села і навіть не на підставі реального збору збіжжя, а умовної врожайності. Американський дослідник М. Таугер, аналізуючи об`активні причини зниження в СРСР у 1932 році валового збору зернових прийшов до висновку, що зерна було зібрано приблизно на 100 млн. центнерів менше, ніж значиться в офіційних даних. Це підтверджується також і матеріалами офіційної статистики, зокрема, даними з статистичного збірника „Сельское хозяйство СССР” за 1935 рік, де наводяться цифри заготовленого у 1932 році хліба „187 млн. 760,6 тис. центнерів - 36,9% валового збору зерна”. Це значить, що обсяг валового збору у 1932 році дорівнює трохи більше 500 млн. центнерів, а не 698,7 млн., як стверджував Сталін на XVII партз`їзді.

Але навіть зібраного у 1932 році хліба було б вдосталь і до масового голоду не дійшло б, якби хлібозаготівельна кампанія проводилась по-іншому. Норми здачі хліба державі були встановлені ще у квітні 1930 року, року першого врожаю в умовах колгоспної системи. Новим законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 -1931 роки для України було визначено значно вищі, порівняно з іншими союзними республіками, норми прибутковості майже по всіх видах оподаткування. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 карбованців, білоруські - 55 крб., закавказькі - 52 крб., російські - 46 крб.. За велику рогату худобу по Україні повинні були сплачувати 21 крб., Білорусії - 17,5 крб., а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Вражаючим є те, що навіть за таку екзотичну для України худобу як верблюди, було визначено податок у 26 крб., коли для Середньої Азії податок за них складав 13 - 15 крб.

Якщо Українська РСР отримала вищі норми оподаткування, порівняно з іншими союзними республіками, то Харківщина як столичний регіон оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов`язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 року № 50 „Про порядок переведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 рік”, норми прибутковості а з ними і розмір податку, встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали райони - Харківський, Мереф`янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб. та 110 крб. за га відповідно).

З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав більше 43% (у 1927 році, до колективізації - 11,2 ц/га, 1931 рік - 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі росли з року в рік. По Україні їх приріст у 1931 - 1932 році порівняно з 1929 - 1933 роками склав 36,7%.

22 жовтня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення: „З метою підсилення хлібозаготівель відрядити на 2 декади повноважні комісії під керівництвом В. М. Молотова на Україну, під керівництвом Л. М. Кагановича - до „Північно-Кавказького краю”.

5 листопада 1932 року Молотов і секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич дали директиву обкомам, вимагаючи від них невідкладних і рішучих заходів з виконання декрету від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон 7/8, в іншій інтерпретації - закон про 5 колосків) „з обов`язковим та швидким проведенням репресій та нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.

18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У під тиском Молотова ухвалює постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”, яка поклала початок вимиранню українського селянства. Цією постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. А тому в постанові надано роз`яснення цього нечуваного терміну: негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі на місці і вивезення з відповідних кооперативних лавок усіх наявних товарів; повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; припинення усякого роду кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов`язань; перевірку та очищення колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів - організаторів зриву хлібозаготівель. Постанова приписувала припинення завезення і продажу всіх, без винятку, промтоварів до сіл (і без занесення їх на „чорну дошку”), які незадовільно виконують хлібозаготівлі.

Попри те, що ЦК КП(б)У володів інформацією про реальні обсяги вирощеного хліба, він цією постановою приписав заготівельним бригадам вилучати, у випадку повної відсутності зерна, інші види продовольства (картоплю, буряк, капусту, всі без винятку продукти тваринництва), щодо одноосібників дозволялося застосовувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання з м`ясозаготівель у розмірі 15-ти місячної норми здачі м`яса. Основний план при цьому не знімався. Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Звідси масштаби голоду. Загинула п`ята частина сільського населення України.

Голод як наслідок сталінського методу колективізації панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб - основний продукт харчування. Голод забрав життя тисяч людей.

В Україні та на Кубані, на відміну від інших хліборобних місцевостей Радянського Союзу, він набув масштабів голодомору. Комісії з Москви на чолі з Молотовим (в Україні) та Кагановичем (на Кубані) змусили місцеві партійні організації вдатися до жорстоких репресивних заходів, викачати з села усі продукти. Спроби селян уникнути неминучої смерті шляхом втечі були заблоковані розставленими повсюди так званими „заградотрядами” із працівників ГПУ та мобілізованих у містах комсомольців та комуністів.

Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У, П. Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об`єднанному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: „Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якою вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі”. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р. Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем.[17, c.7]

У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У прийняло директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом шести днів здати „все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди”. Будь яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва.

У період заготівельної кампанії 1932 - 1933 років було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, куль освіт працівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25 - 30% загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована.

Трагічним фіналом року 1932 в Харківській області стала так звана „штурмова декада”, яка тривала з 21 по 31 грудня. Загально відомо, що пік голоду, який охопив села України, припадає на весну і літо 1933 року, саме в цей час вмирало найбільше душ. В той же час керівник українських комуністів О.Косіор 9 листопада 1933 року дав наказ скласти і розіслати членам і кандидатам у члени Політбюро ЦК КП(б)У документ з промовистою назвою: „Довідка про мнимий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель”. Стосувався він сіл Харківської області. А місяцем пізніше, 6 березня 1933 року вже керівник Харківських комуністів П.Постишев у телеграмі секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкому і начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області, дорікав: ”Ви тикаєте в ніс нам труднощі, базікаєте про голо духу...”.

Намагаючись на догоду Москві переконати всіх, що голод - це вигадка ЦК КП(б)У 8 лютого 1933 року прийняв постанову, весь зміст якої зводився до перестороги: „...заборонити посилку будь яких офіційних комісій і ведення офіційного обліку у відношенні до колгоспів, районів та міст, а при локалізації випадків голодування звертати особливу увагу на перевірку того, „чи немає в тому чи іншому випадку симуляції чи провокації...”.

Жахливі картини місцевого життя, названі „мнимим голодом”, можна проілюструвати цитатами із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Канцельсона голові ДПУ УРСР, від 5 червня 1933 року: „Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжёлое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого ми имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах города Харькова трупов умерших на почве голода селян. В подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеется много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Основными продуктами питания в поражённых продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы детей, умерших от истощения, убивают более слабых.

Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратили регистрировать умерших. Выявлены случаи самоубийства на почве чрезмерного истощения”.[7,с.115.]

Всі відомості про смертність, збором яких займалися органи ДПУ суворо засекречувалися й шифрувалися в кожній області по своєму. Харківська область перед столицею - Харковом - звітувала мовою оригіналу так: „За пятидневку … м-ца по … району было заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет ящуром … голов”. Тут „ящур” - це випадки людоїдства.

Американський дослідник радянського голоду Р.Конквест наводить спогади старожилів під час голоду у часи царизму: „Їм тоді допомагали. Їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню. Власті влаштовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви”.[9,с.172.]

Селяни пухли, умирали з голоду, а область тим часом відправляла продукти на експорт, розраховуючись за придбану техніку. Про це свідчать документи з Державного архіву Харківської області. Президія Харківського облвиконкому наголошувала в одній із своїх постанов, що заготівельні організації, райвиконкоми, підприємства зобов`язані „вважати роботу по експорту найважливішим завданням поруч з посівною кампанією”.[4,с.227.]

Посилена увага до поставок за рубіж диктувалась як економічними планами, так і мотивами ідеологічними. За кордоном не могли собі навіть уявити щоб зерно, продукти харчування продавала держава (за демпінговими цінами - по 2 коп. за 1 кг), в якій голодною смертю гинули мільйони. Отож експорт був одним із засобів як отримування валюти на індустріалізацію, так і дезінформації світової громадськості, давав вагомі, переконливі докази того, що голоду в СРСР не було. Траплялося, що хліб, безжалісно відібраний у помираючих хліборобів, не діставався нікому: а ні іноземцям, а ні своїм. Він згнивав, дожидаючись відправки на залізничних станціях та в портах, гинув під час перевезень.

Справжні збройні повстання, названі „кукурудзяними бунтами”, в яких брали участь сотні змучених голодом селян, спалахнули на Харківщині та в інших областях України на захист зерна, що губилося під відкритим небом на спиртозаводах України. Наполоханий масштабами селянських повстань, Й.Сталін направив тоді Косіору особисте стурбоване послання. Генсек перепитував: „Похоже на то, что в некоторых пунктах УССР советская власть перестала существовать. Неужели это верно?”.

Становище на Харківщині все більше ускладнювалось. Від голоду почали страждати навіть ті категорії населення, які перебували під особливою опікою держави - сім`ї червоноармійців, іноземці, вчителі. 11 листопада 1932 року за рішенням Політбюро ЦУ КП(б)У в обкоми були відправлені телеграми, якими заборонялося створення продовольчих фондів для постачання вчителів та інших службовців до повного виконання плану хлібозаготівлі.

Коли дійшло до того, що відбирати було абсолютно нічого і стало ясно, що виснажені колгоспники не зможуть виконувати польові роботи, влада в лютому 1933 року відмінила хлібозаготівлі, а на весні колгоспам республіки було надано продовольчу допомогу в розмірі 417,2 тис. тон зерна. Однак це була крапля в морі.

Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині

Вже у 1927 - 1928 рр. у країні почалось згортання НЕПу і перехід до командно-адміністративної системи. У 1928 році почав реалізовуватись перший п'ятирічний план розвитку народного господарства. Згідно з ним в Ізюмі планувався розвиток промисловості будматеріалів та підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Розширене було виробництво на паровозоремонтному заводі, який у 1931 році випускав відремонтованими вже 300 паровозів.

Страницы: 1, 2