В кінці 1943 р. фірма Супермарін розробила нарешті модифікацію «Сифайра» з доладним крилом - навіть в ангарах великих авіаносців типу «Ілластріес» не вистачало місця для розміщення штатних винищувальних авіа крил. Ця модифікація -- «Сифайр» Мк.II -- одержала могутній двигун «Мерлін» 55 або його мало висотний варіант 55М (1415/1600 л. с. у землі). Літаки третьої модифікації стали поступати на флот з листопада 1943 р., а з весни наступного року в серію пішла модифікація з «Мерліном» 55М.
Першою бойовою операцією за участю «трійок» став похід в Тихий океан на борту авіаносців «Ілластріес» і «Этелинг» для відвернення японських сил від американського вторгнення на Маріанські острови. Літаки цієї модифікації брали також участь у вторгненні до Франції з півдня, патрулюванні побережжя Англії, атаках на Рангун, Окінаву і лагуну Трук на Тихому океані. У липні -- серпні 1945 р. «трійки» з авіаносця «Індефатігебл» брали участь в повітряних боях над територією Японії.
В ході бойової експлуатації «трійки», особливо -- над Тихим океаном, не забарився позначитися основний недолік «Сифайра» -- його мала дальність польоту. Винищувач не міг супроводжувати ударні літаки, навіть будучи обладнаним ПТБ. В результаті, основним завданням «Сифайрів» було забезпечення ППО ескадри.
Після Другої світової війни «Сифайр» продовжував удосконалюватися -- на літак встановили двигун Ролс Ройс «Гріффон», а для компенсації збільшеного реактивного моменту гвинта застосували співісні трилопатеві гвинти Ротол. «Сифайри» останньої модифікації -- Мк.47 взяли участь в Корейській війні.
Фейрі «Фульмар»
Літак «Фульмар» був одним з перших щодо сучасних літаків ВМС Великобританії. Як прототип вибрали відпрацьований в серії легкий бомбардувальник Фейрі «Беттл». На його основі в 1937 р. був створений досвідчений винищувач-розвідник Р4/34, що успішно пройшов льотні випробування на початку 1937 р. Головним конструктором «Фульмара» був Марсель Лоубелл.
Основною ідеєю, закладеною в конструкцію літака, було поєднання винищувальних і розвідувальних функцій. Екіпаж складався з льотчика і штурмана-спостерігача, що розташовувався в задній кабіні. В результаті літак вийшов переразмеренным і перетяжеленным для свого двигуна потужністю в 1080 л. с. В результаті він мав дуже низьку швидкість і скоропідйомність і не міг на рівних битися з винищувачами країн осі. Сильними сторонами «Фульмара» в бою була відносно непогана горизонтальна маневреність, дальність і могутнє для свого часу озброєння. Разом з тим спостерігач не мав рухомого кулемета і не міг відобразити атаку із задньої півсфери. Крім того, «Фульмар» мав крило, що складається, що робило його компактним при зберіганні в ангарі авіаносця.
Літак був запущений в серійне виробництво в кінці 1939 р., перший політ серійного літака відбувся 4 січня 1940 р. Виробництво тривало до лютого 1943 р. На початку літа 1940 р. «Фульмари» стали поступати на озброєння. У липні 1940 р. авіаносці, що прикривали мальтійські конвої, вперше використовували «Фульмари» в бою, втім, без особливого успіху. Малі бойові втрати їх пояснювалися в першу чергу слабким повітряним прикриттям італо-німецьких бомбардувальників і торпедоносців і тим фактом, що винищувачі осі, що використалися з берегових баз, вимушені були економити пальне і швидко виходили з бою. У жовтні «Фульмари» прикривали торпедоносці «Свордфіш» в нальоті на Таранто. З грудня літак з скороченим до 1 людини екіпажем став використовуватися як «катафайтера» з торгових суден, але великого поширення в цій якості не набув.
При бойовому зіткненні у Цейлону з японськими літаками, «Фульмари» з авіаносця «Гермес» зазнали нищівної поразки і не змогли дати скільки-небудь серйозну відсіч супротивнику. В результаті авіаносець був потоплений.
У липні 1941 р. «Фульмари» як ескортні винищувачі і легкі бомбардувальники брали участь в рейді на Петсамо (Печенгу).
У 1941 -- 1943 рр. «Фульмари» у складі авіа крил ударних і ескортних авіаносців використовувалися в боях на Середземному морі в основному як розвідники і легкі бомбардувальники. У травні 1942 р. літаки цього типа брали участь в прикритті висадки союзників на Мадагаскар, не зустрівши, втім, особливого опору в повітрі.
На других ролях «Фульмари» використовувалися в ході висадки союзників в Північній Африці в листопаді 1942 р.
Останніми епізодами активної бойової служби «Фульмарів» було їх використання для розвідки, ППО і пошуку підводних човнів в ході проводки конвоїв до Мурманська аж до жовтня 1944 р. Літаки базувалися в основному на британських і американських ескортних авіаносцях, причому деякі з них несли американські позначення.
До березня 1945 р. що уціліли «Фульмари» використовувалися для патрулювання британським Береговим командуванням і епізодично використовувалися на конвойних авіаносцях.
Фейрі «Файрфлай»
Розробка літака «Файрфлай» («Світляк») відповідно до специфікації міністерства авіації Британії почалася в 1940 р. під керівництвом конструктора літаків «Беттл» і «Фульмар» Р. Чапліна. Літак був глибоким розвитком «Фульмара» з набагато могутнішим двигуном Ролс Ройс «Гриф-фон» і посиленим озброєнням, що складалося з чотирьох 20-мм гармат Бритиш Іспано. Запас палива був збільшений в порівнянні з «Фульмаром» за рахунок установки додаткових баків в крилі. Саме крило складалося з поворотом уздовж фюзеляжу за допомогою карданного шарніра.
Відразу ж після приймання макету нового літака комісією замовника в червні 1940 р. було видане безпрецедентне замовлення відразу на 200 літаків з мінімальними змінами. Досвідчена серія з трьох машин була зібрана на заводі фірми Фейрі в р. Хейз вже за серійною технологією, так що фактично прототипів «Файр-флая» не будувалося. 22 грудня 1940 р. перший літак досвідченої серії, керований льотчиком Д. Стенілендом, зробив перший політ.
Доведення нового винищувача сильно затягнулося -- другий досвідчений літак пройшов приймально-здавальні випробування і був прийнятий ВМС лише в квітні 1942 р., але незабаром він розбився. Тільки в червні 1943 р. були проведені випробування нового літака на авіаносці «Іллас-тріес». За наслідками цих випробувань був зроблений висновок про недостатній огляд вперед на посадці, після чого козирок і частина, зрушення ліхтаря кабіни, піддалися модернізації, що поліпшила огляд. Вже в ході серійного виробництва в конструкцію були внесені ще деякі зміни -- упроваджене кермо без рогової компенсації і дюралюмінієва обшивка елеронів замість обтягування полотном. Стовбури гармат закрили обтічниками.
У жовтні 1943 р. була сформована і приступила до перенавчання на нову техніку перша ескадрилья «Файрфлаїв». У лютому наступного року вона на борту авіаносця «Індефатігебл» була перекинута до берегів Норвегії і підтримувала атаку на німецький лінкор «Тірпіц», що відстоювався в Альтен-фьорде. Атака була малорезультативною.
Літаки, що базувалися на авіаносці «Індефатігебл» і оснащені рейковими пусковими установками для некерованих ракет, взяли активну участь в поході цього корабля в Індійський і Тихий океани в 1945 р. У цьому поході «Файрфлаї», що сильно поступалися японським літакам в маневреності, використовувалися в основному як штурмовики в ході рейду на Суматру і висадки на Окінаву.
Літаки з авіаносця «Імплекейбл» брали участь в нальотах на базу японського флоту в лагуні Трук, а з липня 1945 р. -- в рейдах проти островів японської метрополії.
У післявоєнний час літак продовжував удосконалюватися і брав участь в Корейській війні 1950-1953 рр. Літаки «Файрфлаї» були також на озброєнні в Голландії, Швеції, Данії, Канаді, Австралії і Індії. Багато літаків неодноразово міняли господарів і перебували на озброєнні ще в багатьох країнах «третього світу» аж до кінця 60-х років.
Хоукер «Сі Харрікейн»
Після закінчення битви за Англію з'явилася можливість передати частину замовлення винищувач Хоукер «Харрікейн» військово-морському флоту Англії. Цей захід був чисто вимушеним, оскільки на 1940 р. повноцінних винищувачів для базування на авіаносцях в Англії не було: «Сі Гладіатори» морально застаріли ще до війни, а моноплани «Рок» і «Фульмар» могли вважатися винищувачами лише з великою натяжкою. Замовлені в США винищувачі «Уайлдкет», теж, до речі, що не блищали високими льотно-технічними характеристиками, почали поступати до Британії лише в кінці 1940 р.
У жовтні 1940 р. фірма Хоукер за завданням адміралтейства початку роботи із створення модернізаційного комплекту для серійного «Харрікейна», який забезпечував би зліт з катапульти з використанням порохових прискорювачів. У середині січня 1941 р. послідувало замовлення в цілому на 50 комплектів. Катапульти «Харрікейни» використовувалися з торгових суден (Шпильок МАКУ), обладнаних простою фіксованою пороховою катапультою. Що прозвали «катафайтерами», вони були одноразовими машинами -- після виконання перехоплення льотчику було нікуди посадити літак, і він попросту викидався з парашутом. На кораблі була спеціально підготовлена група рятувальників з моторним човном, який виловлював льотчика з води протягом декількох хвилин. Вважалося, що застосування «Харрікейнів» в одноразовому варіанті окупає себе навіть за умови, що «катафайтеру» вдасться збити хоч один ворожий бомбардувальник. «Катафайтери» одержали найменування «Сі Харрікейн» 1А. Перший досвід бойового застосування «катафайтера» був зафіксований 3 серпня 1941 р., коли винищувач з транспорту «Мейплін» збив чотиримоторний німецький розвідник «Кондор». Всього за війну зафіксовано вісім бойових запусків «катафайтеров» з вельми вражаючим результатом -- було знищено шість літаків супротивника, причому загинув тільки один льотчик «катафайтера». Після появи в достатній кількості конвойних авіаносців потреба у використанні одноразових винищувачів відпала.
Восени 1940 р. фірма Хоукер обладнала в експериментальному порядку один «Харрікейн» 1В А-подібним посадочним крюком, що кріпився до посилених вузлів фюзеляжної ферми. Літак пройшов випробування на імітації авіаносної палуби у Фарнборо весною 1941 р. Як виявилось, літак цілком можна використовувати з авіаносців. Переобладнання серійних «Харрікейнів» I в палубний варіант «Сі Харрікейн» 1В проводилося на заводі фірми Дженерал Эйркрафт. У жовтні 1941 р. новий літак поступив на озброєння британської флотської авіації. «Сі Харрікейни» базувалися як на «нормальних» авіаносцях, так і на шпильках МАКУ -- торгових кораблях з настеленою поверх надбудов польотною палубою.
Бойове застосування палубного «Сі Харікейна» пов'язане в першу чергу з війною на Середземному морі. Першим авіаносцем, що одержав до складу авіакрила ескадрилью «Сі Харікейнів», був «Голок». З березня 1942 р. і аж до своєї загибелі в серпні цей корабель забезпечував проводку конвоїв на Мальту. Незабаром число «Сі Харрікейнов» на палубах англійських авіаносців возрасло на порядок -- літаки застаріли для використання з наземних баз, їх було багато, а конверсія в морський варіант займала всього декілька годин. За чисто кулеметною модифікацією 1В послідувала конверсія гарматного «Харрікейна» 1С з чотирма 20-мм гарматами Бритиш Іспано і могутнішим мотором і ПС -- теж гарматний, з двигуном Ролс Ройс «Мерлін» XX, який перевершував літак модифікації 1С за швидкістю на 70 км/ч. Як винищувальне прикриття конвоїв літаки «Сі Харікейни» проявили себе з кращого боку -- в ході проводки одного конвою в серпні 1941 р. ними було збито 25 німецьких і італійських літаків при втраті всього восьми машин.
Починаючи з осені 1942 р. «Сі Харікейни» стали витіснятися новими винищувачами «Сифайр». Їх сталі переводити в ППО баз флоту і портів. Але ще протягом року літаки цього типа базувалися на шпильках МАКУ і конвойних авіаносцях. Останньою крупною операцією за участю «Сі Харрікейнов» стало прикриття висадки союзників в Алжирі в листопаді 1942 р.
Список використаної літератури
1. Иван Кудишин. Палубние истребители Второй мировой войны. - М., 2001.
2. Авиация Второй мировой войны. - Смоленск, 2001.
3. Котевникова Т. Б. Крилья Родины. - М., 1998.
4. Мазурук І. П. Авіація. - К., 1956.
Страницы: 1, 2, 3
