Актові книги свідчать далеко не про всі випадки переселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження яких виявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані між поселеннями, звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли на це виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за “приятельськими” угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але й те, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.
Відбувалися масові втечі селян, які проходили з одних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору. Наприклад, за документом 1593 р. “Зізнання водного Андрія Храновського перед Луцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем Костянтином Острозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому”, вказується, що князь Острозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.
Відходи селян нерідко носили організаційний характер: за дорученням і намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхні піддані “виловлювали”, тобто потаємно “виводили” селян з володінь їх феодалів, перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто “викотці” самі були недавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їх суворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара “на горло”. Наприклад, в документі 1609 року від 13 серпня “Декрет Кременецького Бродського суду у справі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. Данилівки Кременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиниців того ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти”. Зазначається “За которымъ добровольным признанъем помененного Кузму на горло вказу ть и симъ дєкрєтом всказам єсмо. И на учинєнє тоє єкєкуции над тымъ обвинєным для нєбытности мистра тут, в Крємєнцу, до дня двадцять пєрвого мца авъгуста откладаемъ" [35; 146].
Щоб якось запобігти втечам пани примушували селян поручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; коли ж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за них внести “поручену суму”, а в разі несплати її каралися ув'язненням та іншими знущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові -- “Скарга селян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівського городського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їх громадських прав та примушення до надмірної панщини”, зазначено: “Також Павла і Гриця Ониського безперервно мучить ув'язненням те, що підданий, у якого він забрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав з великим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковича він зобов'язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли його в Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський не хочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочуть мучить їх ув'язненням і випускати не хоче” [35;216].
За втікачами “гонили слід”, тобто влаштовували погоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князя Ружинського Роман Борисович туленський урядник “...иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие в понеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млсти кнзя Кирака Ружинского до места Котелки…...” [35;74].
Заставши їх там, де вони опинились “постраждані” пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або ж “заарештувати” при посередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало, що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема, такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів -- підданих Адама Стрибаля і з села Кам'яного Броду. Він пише, що прийшовши до старости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села Великі Рачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].
Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всяку ціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами, вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілих панів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів, затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навіть ігнорували їх, як до речі, і “неугодні” їм декрети Люблінського короткого трибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані, про яких йшлося в позовах “засиділи земську давність”, тобто визначений тодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку, переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали “властивими підданими”, “власними отчичами” власника маєтку, де належний строк виїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешні суди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали “земську давність”, тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли він їх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: “мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывда будет“[35;334].
Бувало, що позивачам вдавалося повернути частину своїх підданих з їх сім'ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнанні відомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: “…А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъ его млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядники его млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкому ведле запису не заплатить...” [35;100].
За повне невиконання судових декретів щодо видачі втікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками, де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу у володіння (ув'язнення інтрописії) цими маєтками -- баніція, тобто оголошення поза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої (“выволание с панства его королевское милости”). Яким слабким не був державно-адміністративний апарат Речі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини з ним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовими декретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.
Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями, селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть туди ж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду в справі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства до маєтку Лавріна Пісочинського м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавського воєводства зазначається, що селяни-втікачі “вночи сточих, подавит хотели, окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованого местечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всеми маетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают.” [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад --туди, звідки раніше вийшли.
До дуже рідкісних належить згадка про “мимоходщину” -- плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вони проходили на шляху до поселень, де мали осісти.
Втечі, особливо масові, мали не абияке соціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всій тодішній території України, а значить -- і більш збалансованому в регіональному відношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народна колонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формування соціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинників Визвольної війни 1548 - 1557 рр.
Селяни вдавалися і до інших, не таких частих, як втечі, нелегальних, з точки зору панівного класу, видів боротьби: зволікання виконання повинності або ж відмова їх виконання: “... не рахуючись з панською волею і забувши про звичайну пристойність, вони відмовлялися городити плоти. Коли ж їм було нагадано про їх повинність, вони ж тільки ослухались, а й ще й зібравшись разом, силою увірвались у двір і тогочасного помічника пана... образили грубими і зневажливими словами...” [35;191], знищення межових знаків панських володінь (... границу свицовскую переоранную и там, далее и, едучи долиною от дороги, которая идет от Свицова до Надчич...) [35;48], захоплення панської землі і самовільний її обробіток і засівання її для себе (“... здійснені ними насильне переорення і за сіяння власних полів та ланів позивача, у володінні якими і в їх широкому вживанні він як власник здавна перебував, і про захоплення та привернення на власну користь переораних полів та ланів...”) [35;67], нищення лісів феодалів (“... поїжджають вночі і вдень вирубають і нищать (ліс). Часто повторюючи свої наїзди, вирубали 1030 урожайних дубів, буків і різного іншого дерева на кілля, підпори, крокви, лати, палі, підвалини, на городіння плотів...”) [35;251], винищували їх сіножаті, фізична розправа над феодалами та їх урядниками -- побиття і навіть вбивство (“... пильно допитувались і достатньо довідались про за мордування й забиття залікового ключника, слуги пана старости, а також про ваше ґвалтовне поривання до інших його слуг, заворушення, бунти й непокору урядові пана старости, учинені вами...”) [35;56], напад на володіння сусідніх панів, спалювання панських дворів і фільваркових будівель (“... за указаниемъ через его мл., виделом тые местца и хусты, которыми ого и ветрое закладано. Виделемъ и оденки, на которых збомя погорело, и попел высоко на каждом з них лежали, въ липче шестнадцат …”), спускання панських ставів і виловлювання з них для себе риби, виступи проти військових постоїв-станцій [35;188].
Щербак в своїй статті також зазначає, що проявами боротьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу, самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальних джерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Ту мечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].
Більшість скарг належать підданим державних маєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості для опротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост і державців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вони могли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. -- у створений тоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.
Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх дідичів -- власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди між цими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селяни наважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони -- феодали були у спорі між собою. Не дивно, що таких скарг з'являлося порівняно небагато.
Відомості про скарги приватновласницьких селян обмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівських підданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемного протесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення в актову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесів проти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго, навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість і впертість, щоб досягти своєї мети -- добитися видання референдарським судом декретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозі призначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав'язування підданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати під час виконання цих завищених повинностей.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
