Серед переселенців було багато заможних людей, зазвичай ремісників та торговців. Це в значній мірі обумовило у XVII ст. те, що більш помітно, ніж раніше виступає заможна верхівка населення.
У визвольному русі брали участь й окремі сербські кнези, які по соціальному статусу були дрібними феодалами, наприклад кнез Стари Валаха Іван Рашкович, який займав перше місце у керівництві повстання у Старій Сербії. Цікаво, що серед переселенців до Австрії опинилися й особи, які негайно почали претендувати на отримання дворянства. Захищаючи їх інтереси, патріарх Арсеній Чорноєвич прохав у 1706р. угорський сейм, „щоб дворяни сербської народності, які такими вже не є, користувалися усіма звичайними правами по своїм містам та монастирях; і щоб вони мали змогу вільно збирати десятину та інші прибутки від своїх володінь” /2, 95/.
Досить показним є і те, що у русі брав участь і представник сербських феодалів - емігрантів Георгій Бранкович, який зробив спробу організувати та очолити самостійне повстання сербів проти турецького панування. В діяльності Бранковича відображалось прагнення малочисельних представників феодалів - сербів до відродження самостійної держави на Балканському півострові.
Австрія не збиралася надавати політичну незалежність сербським землям, захопленим нею у Туреччини, а бажала їх приєднати до імперії. Розуміючи це, очоливши визвольну боротьбу в Сербії місцева християнська влада, духівництво та дрібні феодали-християни все ж таки вважали для себе більш вигідним замінити турецьке панування на австрійське. Вони сподівалися отримати права та привілеї у складі Австрійської імперії, яка в цей час була більш передовою в суспільно - політичному відношенні державою, ніж відступала Туреччина в якій прогресувала внутрішня криза.
XVIII ст. ознаменувалося для Османської імперії погіршенням як внутрішнього, так і міжнародного її становища. Слабкий розвиток виробничих сил обумовив перетворення Туреччини в найбільш відсталу державу в Європі. Декілька століть існування Порти не призвело до економічної консолідації пригноблених земель. Визвольна боротьба, яка розпалювалась серед підкорених Османській імперії народів, була для неї серйозною небезпекою. Повстання сербів, чорногорців, болгар, греків під час війни „Священої ліги” з Портою показали слабкість останньої. Міцного тилу у величезній імперії османів не було ні в одній із підкорених народів турецьким пануванням робило кожну війну європейських держав з Туреччиною сприятливим моментом для нових повстань.
Все це, однак, не зробило султана більш обережним та стриманим у експансіоністських намірах. У 1710р. Порта розпочала війну проти Росії. Ця подія викликала значний резонанс у південнослов'янських землях. Петру І повідомляли з Балкан про готовність православних народів підняти повстання в запіллі османських військ. Очікуючи на прихід російської армії, активізувалися гайдуки та озброєні селяни Західної Болгарії. Однак Прутський похід Петра І в 1711р. закінчився поразкою росіян /1, 477/.
Зрада одного з волоських князів допомогла туркам оточити війська й відсікти їх від південнослов'янських загонів. Провал Прутського походу змінив наміри болгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії не відбувся.
Тим часом чорногорський народ також все частіше звертає свої погляди у бік Росії. Найбільш чітко сформулював завдання повного визволення Чорногорії від турецької залежності митрополит Данило Негуш (1697-1735) (4, 61). В першу чергу він вважав необхідним ліквідувати міжплемінні чвари, створити дійсну єдність племен і зміцнити роль загальнодержавних органів. Створення Негушем єдиного суду, його допомога племінним кнезам у вигнанні і винищенні отуреченого населення сприяли зміцненню внутрішньої єдності і послабленню турецького впливу в країні. За нього в 1711р. Чорногорія, відгукнувшись на заклик Петра І, вступила у війну проти Туреччини. Це поклало початок дружбі російського і чорногорського народів. Під час відвідування Данилом Росії Петро І видав йому одноразову допомогу і встановив постійну грошову субсидію Цетинському монастиреві. Російська допомога йшла через митрополитів, що сприяло дальшому зростанню їх авторитету в країні.
Політику Данила продовжував митрополит Василь (1750-1766рр.) і самозванець Степан Малий (1767-1773рр.). останній зміцнював зв'язки між окремими племенами і домагався створення сильної державної влади у країні. Його прагнення видати себе за Петра ІІІ, що чудом врятувався, привело до тимчасового погіршення російсько-чорногорських відносин. Однак відносини з Росією знову поліпшились за митрополита Петра І Негоша (1782-1830рр.), який активізував воєнні дії проти Туреччини в період російсько-турецьких війн. Об'єднавши зусилля всіх племен Чорногорії і Брди, він 22 вересня 1796р. при селі Круси розгромив чисельну турецьку армію, що фактично зробила Чорногорію незалежною від Туреччини (4,63).
Австро-турецька війна 1716-1718рр. закінчилася Пожаревацькою мирною угодою, за якою Банат, Срем та Північна Сербія з Бєлградом перейшли під владу Австрії. Однак надії християн цих теренів на поліпшення умов життя не виправдалися. Не випадково протягом 1718-1739рр. серби слабко підтримували Габсбургів, які були вимушені знову уступити туркам Белград з областю. Під час цієї війни у районі Нові Пазар спалахнуло повстання на чолі з кнезом Афанасієм Ретковичем. Однак австрійські війська реальної допомоги повстанню не подали, іі воно зазнало поразки. Австрійський уряд прагнув використати південнослов'янські народи тільки як воєнну силу. Він ніколи не висував завдання відновлення самостійних держав на Балканах і робив усе можливе, щоб не допустити розгортання визвольного руху. Все це підірвало віру балканських народів у можливість одержати допомогу від Австрії. Тому від середини XVIII ст. основну роль в антиосманській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російсько-турецька війна 1768-1774рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей Кючук-Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релегійні та політичні зв'язки балканських земель із Російською імперією.
В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира у Боснії та Герцеговині ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.
Отже, південнослов'янські балканські народи, як видно, відмовляються коритися новому господарю - Османській імперії і починають активну визвольну боротьбу. Агітація ряду західних держав, спрямована на підбурювання підкорених народів до повстань, почала давати ще кращі плоди для цього. Зв'язки балканських країн із Російською імперією, багато в чому посприяло початку їх національного відродження, особливо це стосується болгар.
Висновки
Потрапивши до складу Османської імперії південнослов'янські народи були позбавленні усіх політичних прав. Значну частину населення в процесі завоювання знищили або продали у рабство. Феодальні відносини в країнах повністю збереглися, але змінюється зовнішня форма землеволодіння, оскільки більша частина земель тепер належала султану.
Політичне становище підкорених народів за часів турецького панування не було однаковим. Серед них у меншій залежності перебувала Боснія та Герцеговина - окраїни Османської імперії. У найбільш тяжкому становищі перебувала Болгарія, яка знаходилася у самому центр турецьких володінь. Турецька влада контролює усі ланки внутрішнього життя захоплених країн.
Соціально-економічне становище балканських країн визначалися головним чином суспільною організацією Османської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можна було б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоювання турками. Не зважаючи на те, що османи збільшували податки та повинності в підкорених країнах, вони виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їм робити все, що не суперечило приписам ісламу. Але це аж ніяк не полегшувало життя простого народу, яке презирливо називалося райя.
Характерна риса державного устрою Османської імперії полягала у тому, що доступ до державних посад був відкритий для представників нетурецького походження, як приймали іслам. Тому часто густо майже весь управлінський апарат опинявся в руках відступників з підкорених християнських народів. Широкі ж народні маси залишалися вірними своїй країні.
Важливою зміною стало повне скасування суспільної ієрархії в підкорених країнах. Усіх представників правлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії, через те, що сектанти-богомили прийняли віру в Прока. Без політичних провідників слов'яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлучені від суспільного та культурного розвитку, який переживав захід. В тяжкому стані опинилася і торгівля. Зловживання турецької адміністрації, безкарність чисельних банд, розбійників політична анархія заважали нормальному розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка тим паче здебільшого знаходилася в руках неслов'янських, не рідко іноземних елементів.
Як ми бачимо, все це робило неминучою боротьбу балканських народів за своє національно-політичне, та антифеодальне визволення, яке почалося в перші ж роки після втрати ними своєї політичної незалежності. Якщо у XVII столітті визвольна боротьба має ще локальний характер, то у XVIII вона набуває більш потужної сили. Це був масовий рух за знищення феодальних порядків, національного гніту і створення автономних або самостійних держав. Але і він не досяг своєї мети і крайньою жорстокістю був придушений османськими військами. Дипломатичне втручання європейських держав кожен раз зазнавало поразки. Однак поступово серед балканських народів окріпла віра в те, що Росія не залишить їх в біді і потрібно продовжувати боротьбу проти османського гніту.
Визвольна боротьба нанесла відчутний удар феодально-абсолютистському гніту Туреччини, послабило її воєнно-ленну систему. Важливо зазначити, що у визвольній боротьбі брало участь не тільки селянство але кнези і деяк феодали. Спільне лихо, жорстоке національне та феодальне іго, згуртувало населення підкорених країн.
Переможні війни, які вела Росія з Туреччиною в останній чверті XVIII ст. створили ще більш сприятливі умови для визвольної боротьби південнослов'янських народів. Кючук - Кайнарджийський мир 1774 року був першим міжнародним актом, який визнав за Росією право на захист християнських народів.
Героїчна боротьба яку південні слов'яни вели XVII - XVIII ст. проти турецького гніту, недивлячись на те, що не принесла цілковитого визволення мала дуже велике значення: балканські народи, ціною власних жертв, загородили собою західну Європу від навали турок.
Страницы: 1, 2, 3
