В січні 1919 р. «набатівці» встановили контакти з анархістами Гуляйпільського району. Тут було організовано групу «Набат» та налагоджено випуск одноіменної газети. В травні 1919 р. гуляйпільський «Набат» об'єднався з місцевим Союзом анархістів. [1, с. 58, 212]
Активна пропагандистська діяльність дала результати. Ідеї безвладного комуністичного суспільства підтримували дедалі ширші верстви населення, особливо селяни. З'їзд констатував наростання невдоволення мас режимом та їх прагнення відмовитися від будь-якої влади; наростання розриву між містом і селом; повний економічний розвал; відірваність влади від народу; наростання революційних настроїв у Червоній Армії. В зв'язку з цим з'їзд поставив перед анархістами завдання розширити пропаганду, особливо на селі, в Червоній Армії та повстанських загонах. [3, с. 11-12]
Проте Конфедерації «Набат» не вдалося об'єднати всі анархістські сили України. Частина анархо-комуністів не погодилася об'єднатися з синдикалістами на їх платформі.
Розширенню впливу анархістів у цей період всіляко намагалися перешкоджати більшовики. Після повернення в Україну вони максимально обмежували сферу впливу анархістів і не допускали розростання їх організацій. Утиски з боку радянської влади набували найрізноманітніших форм - від закриття газет до роззброєння анархістських загонів і арештів активних анархістів. Але більшовики у 1919 р. ще не наважувалися оголосити анархістів поза законом. Перебуваючи в Україні в дуже непевному становищі, вони не хотіли йти на прямий конфлікт з силою, яка була якщо не фактичним союзником більшовиків, то принаймні запеклим ворогом їх ворогів.
Ситуація суттєво змінилася після наказу Л. Троцького за №1824 від 4 червня 1919 р., який санкціонував початок відкритої боротьби проти махновщини. [4, с. 25] Паралельно посилилися репресії проти анархістів: 16 липня був закритий одеський «Набат», у клубах анархістів проводилися обшуки.
Після того, як Добровольча армія захопила Південь і Лівобережжя України, а на Правобережжі утвердилася Директорія, анархісти черговий раз опинилися в підпіллі. Влітку 1919 р. керівництво «Набату» перенесло свою діяльність у махновський район. Місцеві групи, що входили до Конфедерації, намагалися організувати підпільну роботу, але влітку 1919 р. внаслідок численних провалів і розстрілів активність анархістських груп значно зменшилася.
Восени 1919 р. Секретаріат Конфедерації «Набат», спираючись на підтримку Революційної Повстанської Армії України (махновців), налагодив зв'язок з місцевими організаціями, які почали видавати в тилу Денікіна листівки та газети. Майже всі вони мали назву «Набат». У цей період такі газети виходили в Полтаві, Миргороді, Єлизаветграді, Кременчуці, Одесі, Києві, Волчанську, Харкові, Севастополі, Сімферополі. Активна пропагандистська робота проводилася також у районах, зайнятих махновцями. В Гуляй-Полі виходили орган Секретаріату - газета «Набат», а також декілька місцевих газет, які перебували під впливом анархістів. Вони ж очолювали Військово-Революційну Раду та культурно-провідницький відділ махновської армії. [1, с. 321-326]
На кінець 1919 р. була здійснена спроба пов'язати анархізм з українським національним рухом. Така ідея була висловлена в передовій статті органу Федерації анархістів-повстанців Полтавщини газети «Анархист-Повстанец» від 27 грудня 1919 р. під назвою «Самостійність України і анархісти». Автор статті закликає до боротьби за встановлення самостійної Безвладної Трудової Федерації України, яка єдина може забезпечити інтереси українців і встановити рівноправні взаємовигідні стосунки з сусідами. Це була абсолютна нова і нехарактерна ідея для українського анархістського руху. Анархістські організації, зокрема, Конфедерація анархістських груп України «Набат», традиційно вороже ставилися до українського національного руху як одного з проявів буржуазної реакції. Але практично в цей же час (кінець 1919 - початок 1920 рр.) більшовикам вдалося знищити анархістські селянські повстанські загони Полтавщини і Чернігівщини, в середовищі яких виникла ця ідея.
Тимчасовими виявились і успіхи Конфедерації «Набат». Налагодити позитивну роботу, спонукати маси до вільної творчості в махновському районі не вдалось. 25 листопада 1919 р. залишив посаду голови ВРР махновської армії лідер «Набату» В. Волін. [3, с. 13] На початку січня 1920 р. Конфедерація відійшла від махновщини. Втративши підтримку махновської армії, яка тоді перебувала в кризовому стані, «набатівські» групи знизили активність. До того ж більшовики почали планомірно знищувати їх під приводом боротьби з анархо-махновщиною: забороняли випуск анархістських друкованих видань та літератури, закривали клуби та забороняли мітинги.
В пошуках виходу зі скрутного становища, в якому опинився анархістський рух, керівники Конфедерації «Набат» у лютому 1920 р. знову звертають увагу на махновський рух. В квітні 1920 р. на нараді керівників «Набату» в Харкові було вирішено спрямувати всі сили Конфедерації на завоювання з допомогою повстанців певної території і розпочати на ній будівництво анархічної комуни. [5, с. 364] Однак весь анархістський рух в цей час перебував в кризі: чисельність організацій зменшувалась, більшовики, особливо влітку 1920 р., посилили переслідування анархістів. Наприкінці літа 1920 р. остаточно стало зрозуміло, що закріпити за собою досить велику для здійснення планів Секретаріату територію махновцям не вдається, і «набатівці» почали шукати інші шляхи для продовження боротьби.
3-8 вересня 1920 р. в Харкові відбулася ІІІ конференція Конфедерації «Набат». Її учасники закликали всіх анархістів до рішучої боротьби проти радянської влади і прийняли рішення про перехід Конфедерації на нелегальне становище. Проте в жовтні 1920 р. у зв'язку з укладенням військового союзу між махновською армією і більшовиками анархісти на короткий час отримали можливість ведення відкритої пропаганди своїх поглядів. Анархісти виступали на заводах, агітували проти радянських порядків. [3, с. 14]
У листопаді 1920 р. Нестор Махно був оголошений поза законом. Практично одночасно Раднарком України одержав з Москви вказівку вжити заходів щодо взяття на облік анархістів України та їх арешту. Виконуючи її, Центральне управління надзвичайними комісіями України 25 листопада 1920 р. зобов'язало всіх голів губернських надзвичайних комісій провести обшуки і арешти махновців і анархістів усіх напрямків. В результаті у в'язниці опинилися майже всі члени Секретаріату Конфедерації «Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гурман, О. Олонецький, О. Таратута). Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів (на чолі з Консе, Гофманом і Аккерманом), полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова. [3, с. 14]
Надалі репресії радянської влади проти анархістів не припинялися. 19 лютого 1921 р. була проведена ще одна масова операція проти Конфедерації «Набат». Нового розмаху набули репресії після придушення кронштадтського заколоту, в якому анархісти відіграли помітну роль. У березні 1921 р. ЦК РКП(б) розповсюдив циркулярний лист, в якому зазначалось, що «РКП(б), яка проводить диктатуру пролетаріату, не може робити виняток для груп, які під прапором анархізму прикривають контрреволюційні тенденції свого руху. Тому ЦК РКП(б) підтримує лінію органів радянської влади, котрі… вживають заходів для значного обмеження діяльності цих груп». 7-8 березня 1921 р. Україною прокотилася нова хвиля арештів, були закриті всі анархістські клуби. [3, с. 15]
Жорстокий терор радянської влади призвів до того, що вже на початку 1921 р. організованого анархічного руху в Україні практично не існувало. Діяли тільки окремі, нечисленні, не зв'язані між собою групи. В Горлівці, Єнакієвому, Юзівці, Луганську місцеві анархісти вели пропаганду серед робітників, намагаючись оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У цей час анархісти діяли також у Волинській, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях. Вони розповідали про свої програми на зборах робітників і селян, з'їздах комнезамів, безпартійних конференціях.
Але більшовики продовжили репресії і до кінця 1921 р. повністю знищили анархістські організації України. Наприклад, влітку 1921 р. в Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі частково ув'язнена, а частково розстріляна велика їх група, що вела пропаганду в радянських установах. До жовтня 1921 р. всі групи анархістів України були заарештовані. Більшість з них репресовані. Тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно в цей час понад 5 тис. анархістів. [3, с. 15]
3. Виникнення, еволюція та крах махновщини
Одним з перших, хто найбільш точно охарактеризував Нестора Махна, був В. Антонов-Овсєєнко. В четвертому томі «Записок о гражданской войне» він писав так: «В революции 1905 года Махно принимал участие стихийно, бунтарски: таким бунтарём остался впоследствии». [2, с. 155]
Бунтарі, як правило, рідко визнають будь-які авторитети, а бунтарський дух в Несторі Махно проявився ще з дитинства. Народився Нестор Махно в сім'ї Івана Родіоновича Махна та його дружини Явдохи Матвіївни - мешканців південноукраїнського села Гуляй-Поле, на Катеринославщині 26 жовтня 1888 р. (у працях деяких дослідників зазначаються інші роки народження: 1884 р. або 1889 р.). Під час хрещення в місцевій церкві у батюшки раптом загорілась риза і він ніби наврочив, що з малюка виросте в майбутньому розбійник, якого ще не бачив світ. [4, с. 5]
З дитинства йому довелося тяжко працювати на місцевих поміщиків. Він люто ненавидів своїх хазяїв. Уже підлітком його знало все село. З-поміж своїх ровесників Нестор виділявся хворобливим честолюбством, прагненням постійно бути в центрі всіх гучних подій, причому на перших ролях, тому він не раз потрапляв у різні скандальні історії.
В 1905 р. Махно брав участь у забастовках, що організовувала група РСДРП на гуляйпільських заводах. Потім вступив до анархістської організації «Спілки бідних хліборобів» (див. додаток), що займалася здебільшого експропріаціями, грабуючи місцевих поміщиків, чиновників і поліцейських, чия влада поширювалася лише на село, роблячи напади на банки та каси. «Бідні хлібороби» називали себе «анархістами-комуністами», але, як згадував один з їх ватажків В. Антоні, експропріатори були дуже далекими від ідей анархізму і читали будь-яку літературу, де зустрічалися слова «революція», «соціалізм» і т. ін. [4, с. 6]
В середині 1908 р. всі члени організації були заарештовані приставом Караченцевим. 22 березня 1910 р. Одеський військово-окружний суд виніс Нестору Махну та його товаришам суворий вирок - смертна кара через повішання. Однак як неповнолітньому (завдяки плутанині в даті народження) вона була замінена на двадцять років каторги.
З 4 серпня 1911 р. по 2 березня 1917 р. Махно просидів за ґратами Бутирської в'язниці. Там доля звела його з відомим анархістом П. Аршиновим, який став його наставником. «В умовах каторги, - писав Аршинов про Махна, - він нічим особливим не відрізнявся від інших… Єдине, що привертало в ньому увагу, - це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках, репресіях і бомбардував тюрму своїми записками. Писати на політичні і революційні теми було його пристрастю» [4, с. 8].
Важко сказати, чим би скінчилося перебування Махна у в'язниці, якби не Лютнева революція 1917 року, яка «відчинила всі тюрми, де перебували політичні в'язні». [8, №8, с. 35] Після кількох тижнів роботи у Лефортовській анархістській організації, він повертається до свого села. «Величезне піднесення російської революції якось раптово наштовхнуло мене на непохитну думку, що анархізм у такі часи має тісно пов'язати себе з трудовою масою, що найбільше зацікавлена в перемозі свободи й правди, в нових зрушеннях…», [8, №8, с. 35] - з такими думками повернувся Махно в Гуляй-Поле. «Одне мене гнітило - це відсутність потрібної освіти та певної безперервної підготовки в галузі соціально-політичних проблем анархізму. …така підготовка в наших лавах відсутня на 90 відсотків». [8, №8, с. 35]
Страницы: 1, 2, 3, 4
