«Історія -- це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу» -- таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно «з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі [див.: 18, с.220-221].
«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження»[див.: 1, С.ІІІ ].
Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».
Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій» [див.: 1, С.ІV ].
2.3 «Дві руські народності»
У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.
Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, -- це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.
М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.
М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя[див.: 16, с.14-15].
2.4 М.І. Костомаров про козацтво
Дослідженням козацтва як соціально-політичного явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обгрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні. [див.: 9, с.95].
У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основі багатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорію соціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнішні фактори - напад татар на Україну і гноблення народу Литвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали в середовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділ козацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту"[див.: 13, с.47 ].
М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язку з її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею" [див.: 12, с. 49]
Дослідження сучасних вчених підтвердили висновки М. Костомарова з основних економічних питань. Розвиток торгового промислу набув важливого значення у добу формування козаччини. Військова здобич, яку, наприклад, за часів кошового отамана І. Сірка збирали у Криму і Туреччині, поступово втрачає роль для розвитку та збагачення козацтва. Надалі Запорізька Січ все більше перетворюється не на фортецю, а на тор торгове місто, своєрідну "вільну економічну зону" [див.: 9, с.96-97].
На відміну від поглядів деяких сучасників на козацтво, як на явище споконвічне, М. Костомаров показав його як суспільно-політичне явище, пов'язане з неминучим антагонізмом у феодальному суспільстві взагалі.
Аналізуючи склад козацтва, М. Костомаров відзначив, що вже при польських королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види козаків: одних набирали старости з королівських містечок і волостей, а інші збиралися у вільні загони і самі собі обирали керівників. Виникнення козацтва М. Костомаров відносить до кінця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київським міщанам, у якій вперше письмово визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво і Січ виникли не з волі панства. М. Костомаров дотримується думки, що Запорізька Січ виникла через кілька років після того, як Д. Вишневецький побудував військові споруди на острові Хортиця, і що Січ стала "ядром вільного козацтва", яке утворювалося із втікачів - селян та міщан, тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку постійне розміщення "вільного козацтва" було на острові Томаківка. Першу вказівку в письмових актах про заснування Січі вчений відносив до 1568 р. Його висновки: "напевно, утворення Січі вчинилося не раптом, а поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати на батьківщині", або ще точніше - з "сільських холопів", що не хотіли скорятися своїм панам" [див.: 12, с.113].
Він виділяв козаків городових і запорізьких, а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню" [див.: 5, с. 786.]
Заслуговують на увагу обґрунтовані погляди М. Костомарова на козацтво, як на продукт антагонізму феодального суспільства, як на соціальний стан, в якому воскресли старі стихії "вічової вольниці староруського світу", котрий завершував свою боротьбу із самодержавством. М. Костомаров вніс значний вклад у постановку, розробку та висвітлення історичних, політичних і філософських питань виникнення козацтва і організації Запорізької Січі. Певною мірою він очистив первісну історію козацтва від фантастичних вимислів літописців, описав кошацькі і селянські повстання, що передували визвольній війні 1648-1654 рр., ввів у науковий обіг цікаві подробиці з польських і турецьких джерел про козацькі битви за незалежність, включно до їх морських перемог.
Таким чином, за М. Костомаровим, в основі виникнення козацтва на Україні лежали явища, що мали місце в історії інших слов'янських народів, головним чином соціально-економічні мотиви та протиріччя в суспільстві.
У широкому діапазоні творчих пошуків визначного вченого головне місце займає пильний інтерес до боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення. Саме опозиційність до самодержавства, інтерес до історії масових народних рухів і становить основну цінність історичної та наукової спадщини М. Костомарова [див.:9, 101].
2.5 «Книга буття українського народу»
«Закон Божий (Книга буття українського народу)» -- унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російського історика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.
Страницы: 1, 2, 3
